урок 8. пам'ять
Єва Остапчук, 18 років


Садочок видно з мого вікна. Діти не вірять, коли я показую їм за паркан і кажу, що там мій дім, і сміються з мене. Вони їдуть здалеку. Мама затягує мене в групу за п'ять хвилин, поки я плачу, бо мене розбудили, бо змусили натягнути колготки, бо я не хотіла смажену рибу, бо мама боляче розчісує волосся. Моя шафка – з білочкою. Я – білочка.
У групі лежить волохатий рудий килим. Діти повзають по ньому і вищать. Килим схожий на руді вуса п'яного бомжа, і я не хочу на ньому гратися, я сідаю і колупаю в ньому дірку. Я чекаю Машу. Пахне манною кашею з молоком. Манна каша з молоком у групі, в коридорі, в спальні. Манна каша з молоком нагадує про їхню над нами владу, вони будуть годувати нас нею, а ми не зможемо її не з'їсти.
На поличках у ряд виставлені кубики, посудка і пластикові овочі. Всі ними граються, крім Яни, яка фарбує Дарину помадою "Маленька фея", і лисого Кості, який носиться по групі і все змітає. Я заповзаю в куток і висипаю на вусовий килим свої блискітки. В мене є зелені стрази – це смарагди. Є Катя, пурпурова стразова квіточка, яку я здерла з музичної шкатулки. Є рожевий камінчик. Його звати Марічка. Марічка йде в гості до Каті.
Я перемішую блискітки і ховаю їх у кишеню. Думаю, як зробити так, щоб Яна відвернулася, вкрасти її заколку і здерти з неї блискітку-зірочку. Я б назвала її Аріель.
Я йду до вікна і відсуваю мереживні шторки. Притуляюсь носом до скла. Маша йде. Йде по асфальту між двома рядами однакових квадратних кущів. На ній завжди один і той самий джинсовий сарафанчик, а на голові – дві біляві косички. Я грюкаю кулаком по склу. Скло трясеться в дерев'яній рамі, вихователька кричить і обіцяє, що па стєнке меня размажет, а Маша відпускає мамину руку і біжить у групу.
Ми не встигаємо погратись моїми блискітками. Спочатку ми б'ємося за те, хто буде Катею, бо я знаю, що Маша поклала на неї око. Я їй дам, а вона потім скаже, що просто згубила. Маша погоджується бути камінчиком Марічкою, якщо я подарую їй стразу, але вихователька кричить нам ставати в колону парами.
– Я первый! Я! – кричить Костя.
– Я – последняя буква алфавита.
Запах манної каші вже змінюється на запах супу з вареною цибулею. Нас виводять у коридор. Ми з Машею стоїмо останніми і весь час відстаємо, бо підбираємо щось із підлоги чи штовхаємось.
У дворі садочка ростуть тополі. Нас засипає пухом, ми ловимо його і катаємо з нього кульки. Але кульки доводиться викинути, бо ми знаходимо лужок з кульбабами. Ми рвемо їх і обмазуємо руки в білому кульбабному молочку, набираємо товстий букет і зариваємося в нього носом. Я сміюся, бо в Маші жовте лице. Маша каже, що вона абідєлась.
Вихователька хапає нас за шкірки, бо ми знову загубилися, і тягне за руки на майданчик. В нас у садочку багато майданчиків, але нас водять тільки на один. Всі залазять на трикутну карусель і розкручують її, карусель нещадно скрипить, вихователька кричить, щоб не шуміли. Ми з Машею йдемо копати яму і шукати рубіни.